Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко
І з тої хвилини їх напав блуд.
Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (він казав – наша хатка, і її заповняло при тому теплом внутрішнього усміху), – раз у раз вертаючись і наново розкручуючи маршрут в іншому напрямі, – і зненацька ціла околиця зробилась однаково нерозпізнаваною, і неясно було, в який бік додому. Збиті з плигу, минали перехрестя за перехрестям, світлофор за світлофором, всі орієнтири – псевдоґотичний шпиль, живопліт, майданчик зі сміттєвими баками, який щоразу переходили, – щезли, мов провалилися в інший вимір, і по якімсь часі вона стала кидатися з розпитами – адресу все-таки пам’ятала – навперейми перехожим, котрі траплялись дедалі рідше, бо вже, либонь, повернуло за північ, підпилі студенти стенали плечима, пікнікуюча на траві party[59] в одному дворі нічого врозумливого не змогла відповісти, зате тут-таки, засперечавшись, ліворуч чи праворуч, пересварилася між собою, і ще довго по тому, як вони, дурнувато-всміхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогін у нічній тиші, нетверезо сковзаючись на збігах приголосних, дівочий голос – нападався на якогось Джеррі, бо той, як завжди, «ні дем» не тямив і мав на увазі не ту вулицю, – вони явно заблукали задалеко, ну й сміхота, – розбавлена, вона перекладала йому дівулині ремствування, бідний Джеррі, – він, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузіазму, ото, потішалася, було мене слухати, мене просторова орієнтація ще ніколи не підводила, – еге ж, що правда, то правда, тільки цим разом, золотце, підвела тебе інша орієнтація, кууди важливіша за просторову. Ще й як підвела.
Десь із годину це тривало – а тоді він, ставши як уритий, показав: живопліт! Вони цілий час товклися за кількадесят ярдів од нього. Знову «ввімкнулась» околиця, забовванівши знайомими обрисами. Як можна було бути такими сліпими, дивувалась вона. От-от, good questіon,[60] як у них тут кажуть. Як можна було бути такою сліпою, бідна дурко? Засліпленою такою – в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, ні-і, тебе б не спинило – навіть аби вогняна рука, вилонившись із повітря, накреслила тобі перед носом на стіні письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш («Я все можу!») зробити те, чого одній людині для іншої самотуж зробити – не під силу, рибцю. Не під силу. Хіба – і тут, як мовиться в газетних об’явах, можливі варіанти – хіба відкупивши її своїм власним життям: помінявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи інші плани.
Шкода лиш, що всі вони якось разом утратили сенс…
Першої їхньої ночі, тої безумної – фестивальної! – ночі з шаленим гоном назустріч блимній лавині відбитих у калюжах ліхтарень, із перелетами від одної нічної кнайпи до іншої, а врешті до цілком недвозначного, хто б подумав, що таке існує в провінції, заміського бордельчику (непримітний ззовні – хіба по припаркованих іномарках знати – будиночок о двох кімнатах «через сіни», в одній, човгаючи підошвами по дощаній підлозі, совгалося в танці тісно скупчене п’яне тирло, в другій, куди їм подали каву з лікером, стояли дві, прикриті зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висіли якісь похабнуваті літографії, – «Купрін! Чистий тобі Купрін!» – зареготала вона, попри фізичну втому – повертало на другу безсонну добу! – все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгідно-показною театральністю цієї атмосфери дешевого гріха, стрясанням музики за тонкою стінкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жінки, котра внесла тацю з напоями, – у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь, чи не вісімнадцятилітня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкости яскравою, нескаламучено пісенною вродою, котра ще трапляється між дівчат на Волині й Поділлю, – і, бідняточко, п’яна як хлющ: «Слухай, – чіплялася, зачувши щось незвичне, – як тебе звати? А мене Майя. Ви така красіва пара. Нє, серйозно», – а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася ґречною дівчинкою: «Подякувала», – те діалектне «Подякувала» – як учили вдома! – чомусь пробило до сліз щемливою, жалкою ніжністю: «Вона ж іще дитя зовсім, ще й не тямить, що з нею», – ділилася з ним на зворотньому шляху в авті, – стенув плечима: «А кого це валить? Промокашка, та й вже», – а однак «промокашка» була першою, хто впізнав між ними присутність наростаючої, самозароджуваної любови, всяка-бо любов на перших порах потребує свідків, потребує батьківськи-розчуленого схвалення світом нововиниклого в ньому союзу двох, і світ ніколи не скупиться на об’яви благословення, на розвільжені погляди, на усміхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфеті, куди ми вносили з вулиці, в летючому танцюристому ритмі, свіжий повів невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезирків, маленьких розіграшів, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для інших, – сяйні лелітки, рясно розсипане щасливе конфеті, що, опадаючи, повільно крутиться в повітрі ще й по тому, як за розпроміненою парочкою зачиняються двері, «Яку запальничку хоч’?» – «Червону», – до бармена, з комічно-безрадно розкладеними руками: «Вона сказала – червону», – і вже бармен сочиться, як спілий персик, розлитим по лицю усміхом співучасти й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рідиною, переливає через верх, – о, світ любить закоханих, бо лиш вони в тупій монотонності буднів ще дають йому наздогад, що насправді він інакший, ліпший, ніж звик про себе думати, що досить іно простягнути руку, крутонути контакт – і все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засміється од повняви сил і пуститься в танок! – старенький вуличний фотограф на парковій лавочці, коло нього недвижною скіфською бабою тітка в сукняній кацавейці: «Сфотографіруйте оно молодих!» – «Та ну, – ронить він протягло, мало що не мрійно, – їм не до того, у них – Любов», – останнє слово вимовляється з великої літери, і ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати стариків собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподіване, як мокрий цілунок упалого на чоло листка, благословення, – потім він забирає ті знімки, і більше ти ніколи їх не побачиш, не виключено, що він подер їх на дрібні клаптики, вкинув у попільничку й підпалив – наостанці шпетненько підгрібши попілець у купку скорченим мізинцем, – що ж, серце моє, я не в
